пʼятниця, 30 листопада 2012 р.

Внесок Володимира в культуру



Володимир прийняв христіянську віру з різних причин. Передусім були тут релігійні мотиви: бажав він знайти правдиву, певну віру. Культ давніх богів, убогий змістом і нерозвинений, без ясних вказівок про загробове життя, не міг йому ні його сучасникам уже імпонувати. Володимир зацікавився віруванням сусідних народів, жидів, магометан, латинян, греків, — врешті вибрав христіянство у грецькому обряді.
Поруч з чисто релігійними бажаннями йшло також змагання до підєму культурного життя. Володимир і його дорадники відчували добре, що погани стрічаються всюди з погордою; що хоч київська держава велика, багата і могутня, то христіянські сусіди глядять на неї з легковаженням. Бажалося їм скинути з себе клеймо варварства і стати нарівні з культурними народами.
Врешті були й мотиви політичні. Коли Володимир прихилився до грецького обряду, то не тільки тому, що його послам подобалося так дуже грецьке богослуження; він приняв грецьку віру тому, що це був поміст до близьких звязків з Візантією. Візантійська держава стояла на першому місці у тодішньому політичному світі; Володимир знав це добре, шукав союзу з могутнім сусідом і приняв грецький обряд, щоби дістати руку грецької царівної. Як шурин візантійського цісаря мав він уже відкриту дорогу на всі eвропейські двори.
Христіянство дало Україні також великі користи у внутрішньому житті. Христіянська віра стала цементом, який сильно звязав і різні землі і народи в одну державну цілість. До того часу такого злучника не було. Різні племена мали власні вірування і звязану з ними культуру, і неохотно віддавалися під вплив полян чи варягів, які не могли дати їм релігійної системи. Інакше було з христіянством. Релігія високо розвинена, з суцільним світоглядом, з приписами, що обіймали усі життєві справи, — така релігія не боялася ніякого суперництва і всі поганські вірування усувала з непереможною силою. А що ця віра йшла з Києва, з доручення київського князя, та разом з тим різні частини держави вязалися в одну, суцільну, неподільну цілість.
Христіянство мало великий вплив на зміну обичаїв. Сам Володимир, як каже літописець, по хрещенні став лагідніший, закинув своє попереднє розгнуздане життя, старався не допускати до проливу крови, опікувався бідними і немічними. Не було вже мови про те, щоби складати жертви з людей, поволі зникали різнородні варварські обичаї у подружньому житті наших племен. Христіянська віра зрівняла людей, полекшила долю нижчих шарів, змагала до скасування невільництва.
Із стану варварства Україна переходила до вищої культури.
Володимир прийняв христіянську віру з різних причин. Передусім були тут релігійні мотиви: бажав він знайти правдиву, певну віру. Культ давніх богів, убогий змістом і нерозвинений, без ясних вказівок про загробове життя, не міг йому ні його сучасникам уже імпонувати. Володимир зацікавився віруванням сусідних народів, жидів, магометан, латинян, греків, — врешті вибрав христіянство у грецькому обряді.
Поруч з чисто релігійними бажаннями йшло також змагання до підєму культурного життя. Володимир і його дорадники відчували добре, що погани стрічаються всюди з погордою; що хоч київська держава велика, багата і могутня, то христіянські сусіди глядять на неї з легковаженням. Бажалося їм скинути з себе клеймо варварства і стати нарівні з культурними народами.
Врешті були й мотиви політичні. Коли Володимир прихилився до грецького обряду, то не тільки тому, що його послам подобалося так дуже грецьке богослуження; він приняв грецьку віру тому, що це був поміст до близьких звязків з Візантією. Візантійська держава стояла на першому місці у тодішньому політичному світі; Володимир знав це добре, шукав союзу з могутнім сусідом і приняв грецький обряд, щоби дістати руку грецької царівної. Як шурин візантійського цісаря мав він уже відкриту дорогу на всі eвропейські двори.
Христіянство дало Україні також великі користи у внутрішньому житті. Христіянська віра стала цементом, який сильно звязав і різні землі і народи в одну державну цілість. До того часу такого злучника не було. Різні племена мали власні вірування і звязану з ними культуру, і неохотно віддавалися під вплив полян чи варягів, які не могли дати їм релігійної системи. Інакше було з христіянством. Релігія високо розвинена, з суцільним світоглядом, з приписами, що обіймали усі життєві справи, — така релігія не боялася ніякого суперництва і всі поганські вірування усувала з непереможною силою. А що ця віра йшла з Києва, з доручення київського князя, та разом з тим різні частини держави вязалися в одну, суцільну, неподільну цілість.
Христіянство мало великий вплив на зміну обичаїв. Сам Володимир, як каже літописець, по хрещенні став лагідніший, закинув своє попереднє розгнуздане життя, старався не допускати до проливу крови, опікувався бідними і немічними. Не було вже мови про те, щоби складати жертви з людей, поволі зникали різнородні варварські обичаї у подружньому житті наших племен. Христіянська віра зрівняла людей, полекшила долю нижчих шарів, змагала до скасування невільництва.
Із стану варварства Україна переходила до вищої культури.

Разом з христіянством появилися на Україні перші школи. Володимир, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей діти і давати їх на книжну науку; матері тих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, — плакали якби по померлих».
Школа мала на меті підготовити духовенство, якого багато треба було для свіжо охрещеної країни, а також урядовців для держави. Школи засновувано зразу тільки при єпископських катедрах та при більших церквах. Навчання обмежувалося до читання, писання та пізнання святого письма. Учило саме духовенство, зразу певно тільки болгарські священики, що могли з дітьми порозумітися, пізніше підучені місцеві сили. Школа вводила молоде покоління у культурний світ. Навчання у Києві вже у перші часи було поставлене поважно; із Володимирової школи вийшов пізніший митрополит Іларіон, що визначався широкою освітою на візантійський лад і вславився як проповідник; освіту придбав він на місці, на Україні.


Сам Володимир «любив слова книжні», тобто охотно слухав читання, особливо святого письма. Чи князь добув і сам мистецтво читання і писання, про це літопис не згадує; але своїм дітям дав освіту, Ярослав славився вже як прихильник книжки.
При церквах і школах повставали вже перші бібліотеки; покищо були в них книги релігійного зміс
Володимир бажав показати назверх, що його держава стала на вищому щаблі розвитку, і за прикладом інших володарів почав уживати почесних державних відзнак.
Зразком для нього була Візантія. На царгороському дворі і сам цісар і його родина і цілий двір уживали різних приписаних одягів, риз, корон, діядемів. Коли Володимир узяв за жінку візантійську царівну, його шурини — цісарі певно подбали, щоби підняти його значіння й признали йому свої цісарські відзнаки. Давний літопис не згадує про це нічого, але пізніше був дуже поширений переказ, що при свому подружжі Володимир дістав відзнаки цісарської влади. З цих відзнак найважніша була корона. У скарбі московських царів переховувалася т. зв. шапка Володимира Мономаха; це дійсно давній візантійський діядем й деякі учені здогадуються, що це саме корона Володимира Великого. Що князь справді уживав корони, на це доказом є Володимирові гроші, на яких він зображений у короні.
Володимир перший з українських князів почав бити свою монету. Робив він це також у тім намірі, щоби зробити більш відомою свою державу. Володимирові гроші були золоті і срібні. Роблені вони на зразок візантійських. На одному боці є образ Христа, на другому постать самого князя, що сидить на престолі, у царських відзнаках, з хрестом у руці. Написи є: «Володимир на столі», «Володимир, а се єго золото» або «Володимир а се єго серебро».
На деяких монетах зображений тодішній герб київської держави, тризуб. Звідки прийшов цей геральдичний знак і що він означає, про це є різнородні здогади. Одні учені думають, що це давній герб Рюриковичів, принесений зі Скандинавії; вже давніші князі мали свої печаті, — згадують їх у договорах з греками, — певно були на них якісь герби, може саме тризуб. Інші здогадуються, що Володимир прийняв герб на зразок Візантії і що тризуб це монограм князя: у сплетених там лініях можна відчитати імя «Володимир». Ще інші думають, що це символ влади й панування на морі, як подібний знак грецького бога і Позейдона. До Володимирових традицій вернулась й нова українська держава, коли 1917 р. приняла тризуб за свій державний знак.

Внутрішня політика князя Володимира Великого



Після перемоги над братами, Володимир став одиноким володарем цілої держави, яку полишив його батько. Володіння його трівало від 980 р. до смерти 1015 р.
На початку князювання Володимир мусів покласти багато труду у це, щоби утримати разом різнородні землі і племена. Коли почалася боротьба між Святославичами, дальші землі не почували над собою сильної влади і почали жити своїм окремим життям, як жили колись, у давні часи. Треба було наново силою притягати їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони.
981 р. виправився на Галичину. Тутешні племена хорватів і дулібів ще за Олега признавали владу Києва і навіть брали участь у походах на Царгород. Пізніше дісталися під владу «ляхів», як каже літопис, але коли і в яких обставинах, про це нічого не знаємо. Володимир пішов походом на західні землі і зайняв Перемишль, Червен (на Холмщині) і інші городи.
Того самого року була війна з вятичами; Володимир наложив на них дань від плуга, як платили здавна. Але на другий рік (982 р.) вятичі повстали знову проти влади Києва; князь ходив на них удруге і примусив до послуху.
983 р. виправився Володимир на ятвягів. Це було завзяте, дике племя, литовського роду; жили вони між Німаном та Двиною, у недоступних лісах і звідтам нападали на культурніших сусідів. Похід Володимира на довший час затримав їх напади.
984 р. піддалися знову білоруські радимичі. Проти них Володимир вислав воєводу Вуєфаста, якого нарід звав Вовчим Хвостом. Він переміг радимичів на ріці Піщаній і з того пішла приповідка, що піщанці втікають від вовчого хвоста.
985 р. Володимир задумав похід на волжанських болгар. Ці «срібні» болгари, знищені походом Святослава, знову прийшли до добробуту й не хотіли платити дані. Володимир виправився проти них з своїм вуєм Добринею; військо їхало Волгою на човнах, а берегом ішли степові торки, яких князь закликав на підмогу. Але болгари були сильні і заможні і важко було їх підбити. Коли приведено бранців, мудрий Добриня оглянув їх і сказав: «Всі вони в чоботях, — такі не схочуть давати нам дані; краще ходімо на тих, що ходять у лаптях!» Тоді Володимир рішив скласти мир з болгарами. Обі сторони заприсягли згоду, але болгари потайки говорили: «Тоді буде мир між нами, як камінь буде плавати, а хміль буде потапати».
993 р. був ще один похід проти хорватів на Підкарпатті, але про нього літописець не дав ніяких ближчих подробиць.

Зовнішня політика Володимира Великого


Після смерті Святослава (972 р.) між його синами почалися сварки, розбрат та запекла боротьба за владу. Братовбивча війна тривала кілька років, аж до поки Володимиру не вдалося отримати перемогу над братами та вокняжитися в Києві. Ставши близько 980 р. єдиновладним правителем величезної Давньоруської держави, Володимир розпочав реформи, метою яких було об’єднання всіх земель, укріплення центральної влади та зростання могутності країни.
Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981-993 рр. завершив тривалий процес формування території Давньої Русі. Князь приєднав до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів і дулібів (981 р.), в’ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та інших. Таким чином територія держави Володимира в цей час охоплювала вже близько 800 тис. кв. км і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні – до басейнів річок Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході – до межиріччя річок Оки та Волги і на заході – до течії Дністра, Західного Бугу, Неману та Західної Двіни. Пізніше Володимир Святославович провів адміністративну реформу, замінивши у центрах основних руських земель племінних вождів (що здавна там сиділи та постійно прагнули до автономії) на посадників, якими стали його сини та вірні бояри. Внаслідок цього була забезпечена територіальна єдність та цілісність держави.
З метою захисту своєї величезної країни від зазіхань сусідів, зокрема зі сходу, князь Володимир почав будувати прикордонні міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі – вздовж річок Сули, Рубежу та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста-фортеці, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним спорудам натиск печенігів було послаблено, і Володимир зміг розпочати більш ефективну боротьбу з ними. Як повідомляє літописець, війна з печенігами принесла переказах київському князю військову славу, що з часом міцно закарбувалася у народних .

Володимир - святитель Київської Русі


"Прийдіть вірні, заспіваймо духовну пісню і прославмо Христа, 
який світло прославив чесного Володимира Великого князя"
(Канон утрені празника).
Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга свя­того Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ
Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Воло­димира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він не тільки сам прийняв святе Хрещення, але охрестив увесь наш народ. Тим актом він прирівняв нашу державу з християнськими народами Сходу й Заходу.
Князь Володимир вирішився прийняти святу віру не із Заходу, а зі Сходу, у візантійському обряді, бо як з Візантією, так і з Болгарією його пов'язували тісні політичні, культурні й економічні відносини. Він відчув своєю душею, що християнська віра у візан­тійському обряді найкраще відповідає психіці і ментальності нашого народу. Крім того, ця віра принесла зі собою богослужбу і святі книги зрозумілою для народу мовою. Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім'я Василія.
Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Воло­димир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик. За його наказом охрестився столичний город Київ та ввесь народ. "Він наказав, — каже митрополит Іларіон, — по всій своїй землі хреститися в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, щоб явно і голосно славилося по всіх городах ім'я Святої Тройці, та щоб усі стали християнами: малі й великі, раби й свобідні, молоді й старі, бояри і прості, багаті і вбогі. І ні один чоловік не противився його благо­честивому повелінню. Хрестилися, якщо хтось і не з любови, то із страху до того, хто наказав... І в одному часі вся наша земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом... Він навернув з блудної до­роги ідолопоклонства не одного чоловіка, і не десять городів, але всю свою область" (Митр. Макарій. История русской церкви, Τ. І, с. 5).
Святий Володимир Великий відійшов до вічности 15 липня 1015 року. Його поховали у Десятинній церкві, у каплиці святого Климента, де вже спочивала його жінка Анна, яка померла ще 1011 року.
ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ
Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх кня­жих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму "Слові" каже: "По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів". А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй "Похвалі" на честь князя Володимира пише: "Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами".
Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, його життє­писні одностайно підкреслюють, що християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: "А блаженний князь Володи­мир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав". Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявля­ється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у "Слові" так славить його доброчинність: "Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують". А монах Яків говорить: "Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі".

Володимир- життєвий шлях



Після смерті княгині Ольги, перед другим походом на Дунай, у 969 році Святослав провів реформудержавного управління. Він залишив князювати в Києві старшого сина Ярополка, середнього - Олега - поставив в Овручі управляти древлянською землею, а найменшого - Володимира - відправив до Новгороду. Після загибелі батька брати розпочали кількарічну боротьбу за великокнязівський київський престол. Ярополк захопив землі Олега, розбивши його військо, а згодом і Новгородську землю. Володимир утік за море до варягів. Зібравши військо, він повернувся на Русь, визволив Новгород і захопив Київ. Ярополка в Родні убили варяги. При владі залишився Володимир Святославович (980-1015 pp.). Позашлюбний син Святослава та рабині-ключниці княгині Ольги, древлянки Малуші - Володимир - виявився талановитим полководцем і мудрим державним діячем. 3 його діяльністюпов'язане зміцнення позицій Русі як великої держави Східної Європи. А сам князь увійшов до української історії як Святий, Великий, а до народної пам'яті - як Володимир Красне Сонечко.
3 дитинства його виховувала бабуся - княгиня Ольга, а потім дядько - брат Малуші Добриня, за билинами відомий як Добриня Микитович. При опіці дядька юний княжич керував Новгородом. Змужнівши, він посватався до полоцької княжни Рогніди. Але горда полочанка відмовилась «роззувати сина рабині». Володимир з Добринею взяли Полоцьк силою й примусили Рогніду до шлюбу. Від нього народився син Ярослав - майбутній спадкоємець Володимира на київському престолі.
Тривала відсутність Святослава і шестирічна міжусобна боротьба в державі ослабили великокнязівську владу Києва. Багато племен вийшли з покори. Тому з початку діяльності нового князя постало завдання посилити авторитет центральної влади. У багатьох племенах Володимир замінив місцевих князів владою намісників-посадників з числа своїх дванадцятьох синів, родичів і дружинників. Замість родоплемінного поділу прийшов територіальний, а це вже ознака справжньої держави.